Своїм народженням один з найстаріших на Україні краєзнавчих музеїв зобов’язаний, як і більшість його побратимів, бурхливому XIX сторіччу, коли рух людської думки в гонитві за технічним прогресом усвідомив, що без минулого немає сьогодення і майбутнього – в 1965 році був створений Кам’янець-Подільський історико-статистичний комітет, а через чверть століття (30 січня 1890 року) на його базі при Казанському кафедральному соборі відбулося офіційне затвердження статуту музею старожитностей.

Музей старожитностей розташований у пам’ятці архітектури XV – XVIII століть - будинок Вірменського єпископа (колишній торговий дім).

Будинок єпископа має довгу і цікаву історію, яка переплетена з самим Кам'янцем-Подільським.Будівля була побудована в 15 столітті. Тоді вона виконувала функцію торгового дому. Пізніше тут розмістилася резиденція вірменського єпископа. Також в цій будівлі жив комендант міста Ян де Вітт.

‍

Саме в післявоєнні роки почався бурхливий розквіт подільського зібрання історичних і художніх реліквій, коли в його розпорядження були віддані в 1967 році будівлі Ратуші, в 1982 – духовної семінарії, в 1984-му – вірменського торгового дому, духовної консисторії в 1991-му.З тих пір Кам’янець-Подільський історичний музей з кожним роком набуває все більш гучної слави не лише завдяки постійному поповненню списку експозицій та новим цікавим унікальним експонатам, а й тієї живої атмосфері давно минулих днів, які так жваво малює кожен його експонат вміло вставлений в рамки історії.

‍

У залах музею представлено понад 1 тисячу експонатів. Експозиція розташовується в 4-ох залах та внутрішньому дворику вірменського торгового дому. Тут ви зможете ознайомитись з історією прадавніх племен, що населяли Поділля, з їх побутом, військовою справою, а також поринути в атмосферу вірувань населення Середнього Подністров’я з найдавніших часів до хрещення слов’ян. Побачити кістки давніх тварин, що населяли наш край в різні історичні періоди, еволюцію знарядь праці давніх людей, жіночі прикраси від доби мідно-кам’яного віку до періоду Давньої Русі.

‍

В експозиції відтворено житло прадавньої людини, реконструйовано знаряддя праці та побутові речі в умовному їх використанні. Музей старожитностей допомагає поринути в глибину віків, історію нашого краю. А також прослідкувати древнє життя народів, які першими історично проживали на Поділлі та території міста Кам’янця-Подільського.
У внутрішньому дворику Музею старожитностей розташована експозиція давніх вірувань - лапідарій кам’яних скульптур давніх богів. Це унікальні кам’яні ідоли, які використовувались в язичницьких обрядах до прийняття християнства на Русі. Також подається історія археологічних досліджень на території Поділля та вклад вчених-археологів у вивчення краю. На другому поверсі будівлі знаходиться адміністрація Кам'янець-Подільського державного історичного музею-заповідника.

‍

На початку XV ст. на місці сучасного будинку стояла невелика кам’яна споруда, від якої збереглися лише підвали.Вони стали основою будинку, зведеного не пізніше 1479 р. (під час реставрації будинку виявлено кам’яну плиту з написом старовірменською мовою: «Будинок куплено пастором Бетрісом і його дружиною 1479 р.». Наприкінці XVII ст., під час турецького панування в місті будинок було пошкоджено.На поч. XVIIІ ст. його було відновлено: із заходу добудували двоповерховий об’ємний з проїзд, який прикрасили білокам’яним порталом із рослинним орнаментом.У ХІХ-ХХ ст. палац вірменського єпископа використовувався в різних цілях, як житловий і промисловий об’єкт. Цей будинок належав до небагатьох садиб Старого міста, які в ХІХ ст. мали власний сад у внутрішньому дворі.У 1977 р. було завершено реставрацію будинку – за проектом архітекторів Є.Пламеницької та А.Тюпича. Споруді повернули вигляд поч. XVIIІ ст.

‍

Експозиція

‍

Експонати кам'яного століття історичного музею в Кам'янці Розташований в будівлі колишнього Вірменського торгового дому (так само відомого як будинок єпископа) у дворі однієї з домінант старого Кам’янця – вежі вірменського костелу – відділ старожитностей історичного музею розповідає довгу історію, яку пройшла людина на зорі свого існування для набуття сучасного фізичного типу.Так, починаючи свою розповідь з часів раннього палеоліту, підставою для якого служать знахідки однією з тридцяти знайдених стародавніх стоянок Поділля у села Лука-Врублівецька (300 тис. років тому), експозиція через діораму “Печера неандертальця”, де зібрані археологічні знахідки предметів побуту та праці, флори і фауни того періоду, плавно веде через тисячоліття до нової епохи мезоліту (12 – 8 тис. років до н.е.), коли людина приручила першу тварину (сліди стоянок у селах Сокіл, Калюс і Врублівці).Прямуючи за часом в зали кам’янецького сховища старожитностей приходить година неоліту (7 – 4 тис. до н.е.), піднісши людину над іншими створіннями природи, щоб пристосовувати до своїх потреб її дари. Слідами тих далеких часів і зараз під прозорим покривалом скла служать сокири та наконечники, виготовлені із каменю, з шістдесяти неолітичних пам’яток Поділля і Південної Волині.Далі експозиція самого раннього етапу історії плавно переходить межу мідно-кам’яного століття (4 – 2 тис. років до н.е.), з якого починається приручення людиною металу, представленого експонатами трипільської культури (виявлено на території краю більше сотні) у вигляді глиняного посуду і предметів побуту, прикрас і предметів праці сіл Татариськи і Цвіклівці.

‍

І хоча вже в II тисячолітті до н.е. племена, що населяли Поділля знали бронзу, але в експозиції більш широко, завдяки киммерийским та скіфським знахідкам VIII – III століттях до н.е. сіл Лука-Врублевецька, Бакота, Сокіл, Гуменці, Рудківці, Пижівка, Боришківці, представлений залізний вік з його релігійними атрибутами і прикрасами, домашнім начинням і бойовою зброєю.Племена черняхівської культури, що зайняли в кінці II – III століть територію між Дніпром і Дністром, повно досліджені завдяки знахідкам біля сіл Лепесівка, Лука-Врублівецька, Бакота, Устя, Ставчани, Бережанка з їх кістяними прикрасами та бронзовими фібулами, залізними ножами і скляним посудом, срібним і золотим цінностями, і кераміка давньослов’янських культур (VII – VIII століть) завершують огляд відділу старожитностей історичного музею Кам’янця.А на зеленому покривалі двору владно правлять бал унікальні пам’ятки – жертовники з ідолами з сіл Ставчани, Іванківці та Калюс Новоушицького району. Тут містика жертовного багаття і магія стел з порожніми очницями істуканів дивляться на те, що було і що буде в німій величі мовчання.

‍

Ідоли

‍

У Музеї старожитностей Кам'янець-Подільського державного історичного музею-заповідника зібрано унікальну колекцію слов’янських ідолів, знайдених в придністровських краях. Пристанище цих древніх кам’яних божеств - у внутрішньому дворику колишнього торгового дому, будинку вірменського єпископа. Таке собі сусідство схожих за віком, за статтю, за красою і своєю магічною суттю уособлень древніх вірувань. Мабуть, колись саме так на ще не зниклих святилищах, вони велично несли свою сторожу, дивились на схід сонця і допомагали всім, хто приносив до них свої молитви.Нині в кожному з них – багатовікова таємниця древніх знань і вірувань. І своя магічна сила. Кажуть, такою колекцією міг би гордитися будь-який музей Європи.Унікальність цієї колекції в тому, що тут зібрані саме слов’янські ідоли. Кожен з них є частинкою тієї культури, про яку ми так мало знаємо. А відтак можемо прослідкувати, як змінювався світогляд та вірування наших предків. Ймовірно, це був період зміни релігії у слов’ян, про що й свідчить така велика кількість появи кам’яних божеств.

‍

В селі Ставчани древнє капище знайшли прямісінько на господарстві. Чоловік, котрий саме зібрався будувати хату, знайшов присипану землею кам’яну скульптуру… На щастя, не пустив ідола на матеріал для забудови, а викликав археологів. Пізніше у відділі старожитностей учені відтворили ставчанське капище точнісінько таким, яким воно було знайдене.

‍

Коли розкопали вогнища, знайшли збіжжя, битий посуд, можна припустити, що традиція бити посуд «на щастя» тягнеться ще з тих часів. А також знайшли кістки тварин, тому можу запевнитись, що людське жертвоприношення у слов’ян не практикувалося. Саме тут і знайшли двох кам’яних ідолів, яких датують ІІ-V століттям. Це якраз період черняхівської культури. Іон Винокур, який їх досліджував, вважав, що один з цих ідолів - бог сонця Хорс. Про це свідчать викарбувані на скульптурі знаки сонця та вужа. Вуж у слов’ян, до речі, вважався священною твариною. Його навіть не можна було виганяти з будинку, бо це могло б накликати біду на увесь рід. Інша скульптура має шолом, чудово проглядаються риси обличчя, навіть борода. В руках ідол тримає ріг достатку. Ми припускаємо, що це слов’янський бог Святовид-Род чи Дажбог. Є згадки, що восени, коли святкували його дні, жрець наповнював ріг медом і ставив його біля такої скульптури. Це була своєрідна жертва врожаю.А ще на скульптурі Дажбога учені знайшли зображення білого коня. Можливо, він символізує сонце, яке рухається зі сходу на захід? Є тут і зображення дитячої п’яді. Можливо, вона пов’язана з обрядом ініціації хлопчиків. Щоправда, з часом зображення на камені-пісковику, з якого колись витесали бога, все більше стираються, але нині їх ще видно досить добре.

‍

Найдавніший в колекції – калюський ідол. Його було знайдено ще наприкінці ХІХ століття і з того часу десь понад пів століття він зберігався в давньому сховищі музею. Аж поки його не встановили у внутрішньому дворику відділу старожитностей. Він також нагадує Святовида-Рода, хоча обличчя й немає. Воно відбите, залишилась лишень борода. В одній бог тримає ріг достатку, а в іншій – коржа. Спочатку цього коржа майже не помічали, але в 2005 році музей робив нічні зйомки і всі були здивовані, що найкраще цього коржа помітно в місячному сяйві! У слов’ян існував цікавий звичай, пов’язаний якраз з коржем. На святкування днів урожаю вони пекли величезну паляницю, діаметром в людський зріст. За нею ставав жрець і питав у людей чи вони його бачать. Якщо його за коржем не помічали, звісно ж, вважалося, що рік люди проживуть у достатку».

‍

Юрковецького ідола, який тулиться поруч, знайшли на Чемеровеччині в 1972 році. Передня частина божества фактично стесана, тому сама символіка, за якою б можна було ідентифікувати ідола, відсутня. Але шолом та суворі обличчя, які добре збереглися, ученим нагадали Перуна - бога грому та війни.

‍

Ще трьох величних богів до пантеону привезли з села Іванківці, що в Новоушицькому районі. Археологи вважають, що саме там, на берегах Дністра, був своєрідний релігійних центр древніх слов’ян. Приблизно у 1950 році до інституту археології надійшло лист від сільчанина, в якому той розповідав про трьох ідолів, знайдених біля села. Це було своєрідне капище, жертовник, присвячений трьом головним богам: Велесу, богу підземного царства та покровителю худоби, Триглаву та Перуну.

Велеса можна впізнати за кам’яною пов’язкою довкола чола. Схожу, з білої тканини, слов’яни йому пов’язували на свята. Це найвище за своїм зростом божество. Триглав має три обличчя – бога весни Яровіта, бога літа – Поривіта і бога осені - Руєвіта. У слов’ян це бог родючості. Чому немає зими? Бо це час, коли земля відпочиває, вкрита снігом, отже немає обличчя. А ось третє божество – знову ж таки Перун. Цікаво поглянути на його руки. Вони перехрещені. Права – йде до серця, ліва – до живота, в якій він тримає щось подібне до меча. Саме на кам’яній скульптурі Перуна чудово видно кілька рунних знаків у вигляді тризуба, що у слов’ян був символом сокола (фенікса), який помирає у вогні, а потім відновлюється. Цікаво, що Триглава свого часу забрали до Чернівецького музею. Звідти він кочував ще по багатьох, аж поки не потрапив до «своїх» на відтворене Іванковецьке святилище.

‍

А от Богиня-мати не хотіла покидати капища…Передостаннім до дворику примандрував Пижівський ідол. Кажуть, божество вперто не хотіло покидати ранньослов’янське святилище: то техніка ламалася, то погода підводила, то ще якісь чудеса відбувалися… Цю майже чотириметрову кам’яну скульптуру пов'язують зі скіфським часом. Гадаємо, що це богиня Рожениця, на ній добре видно два викарбувані ромби: як богиня-мати і богиня-донька. Є щось схоже на зображення грудей та жіночого лона. Півколо нагадує про давній звичай: коли жінки молилися богам, вони ламали браслети, відкриваючи своєрідні ворота між всесильними та людиною.

‍

Ще один в пантеоні давньоруських богів - суржинецький ідол. Знайдений він був неподалік річки Тернавка ще у 70-х роках минулого століття. І лише кілька років тому під час археологічної експедиції ідола перевезли до музею.

‍

Копію відомого Збручанського ідола у музеї встановили задля цікавості відвідувачів. Адже саме тут, вважає археолог, добре поєднується слов’янський світогляд: світ богів, світ людей та підземного царства, тобто неба, землі та підземелля.